«Свою перемогу на Європейських іграх присвячую Україні», - Джоан-Фейбі Бежура, українська фехтувальниця на шпагах, чемпіонка Європейських ігор

«До останнього не вірили в те, що у 21 сторіччі насправді може початись велика війна»

Розкажіть про ваш ранок 24 лютого. З чого він почався? Яким був перший період великої війни?

24 лютого моєму сину був рівно місяць. Я прокинулась тоді рано-вранці, щоб нагодувати його, і дізналась про початок повномасштабного вторгнення. Ні я, ні мій чоловік до останнього не вірили в те, що у 21 сторіччі насправді може початись велика війна. Тому ми не були готові, у нас не було тривожних валіз і зібраних речей.

Того ранку вирішили, що будемо їхати. Швидко зібрались, взяли все найнеобхідніше, поклали в переноску наших котів, поїхали до мого брата, аби бути всім поруч, разом думати та діяти. Згодом мій чоловік сказав, щоб я виїжджала з дитиною за кордон. Так я й опинилась в Польщі зі своїм сином, подругою по команді та її мамою. Спочатку ми жили у фехтувальних друзів, адже думали, що побудемо за кордоном близько тижня. Але вийшло так, що в Польщі я провела 3 місяці, після яких прийняла рішення повертатись в Україну, бо не хотіла, щоб дитина росла без батька.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Спорт проти війни": Ярослава Магучіх стала новою амбасадоркою соціально-спортивного проєкту 1+1 media

Що ви відчуваєте, коли змушені виїжджати за кордон на різноманітні чемпіонати та тренувальні збори до країн, де зараз безпечно, у той час, як ваша сім’я залишається в Україні, де триває війна? Як це впливає на ваш моральний стан?

Це жахливо. Коли ти за кордоном, все відчувається якось сильніше. Залишаюсь на зв’язку з рідними, аби знати, яка обставини в країні. Не сплю ночами, якщо в цей час в Україні повітряні тривоги або обстріли. Переживаю все дуже важко, адже в Україні лишається мій син, чоловік, батьки. І щоразу в таких випадках обривається серце. Мене намагається заспокоїти чоловік, каже, що все добре, що я можу не переживати та лягати спати. Але в мене це не виходить. 

«Мене надихають наші Сили безпеки й оборони України»

Що допомагає вам не опускати руки та продовжувати приносити нашій країні нові спортивні здобутки, попри нелегкий час?

По-перше, моя сім’я. Мене постійно підтримують, саме завдяки цьому продовжую фехтувати. Мій чоловік каже мені, щоб я обов’язково їхала на ті чи інші змагання, бо це моя робота, я маю боротись і перемагати в такий важкий для України час.

По-друге, я хочу показувати світові, що Україна сильна, що наші спортсмени не здаються та демонструють свою незламність. Розумію, що ми не військові, які віддають своє життя на полі бою, але ми теж боремось на своєму фронті.

І, звичайно, мене надихають наші Сили безпеки й оборони України. Якби не вони, то я б і не мала змогу фехтувати зараз.

«Свою перемогу на Європейських іграх присвячую Україні»

Ви стали першою в історії України чемпіонкою Європейських ігор у фехтуванні на шпагах. Розкажіть детальніше про ці змагання. Що особисто для вас значить ця перемога? Можливо, ви комусь/чомусь її присвятили?

Для мене це дуже важлива та найяскравіша в моїй кар’єрі нагорода. Це перша золота медаль з Європейських ігор у фехтуванні на шпагах і для України, і для мене, адже я вперше їздила на ці змагання. 

Після перемоги мені писали військові та дякували за те, що я не просто фехтувала, а перемогла, адже лунав гімн України, піднімався наш прапор, в нинішніх обставинах це дуже важливо. Такі слова надихнули мене. 

Коли тільки почалось повномасштабне вторгнення, я взагалі не думала про спорт, про те, щоб продовжувати фехтувати, бо думала, що це несправедливо, не на часі… А зараз розумію, що в такий час для нашої країни важливо приносити нові нагороди. Тому свою перемогу на Європейських іграх присвячую Україні.

На Європейських іграх у Польщі ви змагались із синьо-жовтими стрічками у волоссі. Розкажіть, як виникла така ідея? Що хотіли донести цим елементом?

Хотіла, щоб всі знали, хто я і звідки. Зрозуміло, що в нас є певні мітки на фехтувальних куртках, які ідентифікують нас, як українців, але, мені здається, що синьо-жовті стрічки у волоссі ще більше привертають увагу світової спільноти.

Таким чином я можу показувати, що українські спортсмени – сильні та незламні, нагадувати, що в Україні все ще триває війна. І класно, що я можу це робити не лише здобуваючи перемогу, а й такими елементами в одязі.

Жіноча збірна України з фехтування на шпагах, до складу якої ви входите, посіла перше місце на етапі Кубка світу в Італії, і ця нагорода є першим командним золотом шпажисток за останніх сім років на Кубку світу. Яким був шлях до цього золота? Загалом, що можете сказати про ці змагання?

У нас був дуже важкий прохід до цього золота. Ми почергово перемогли всіх суперників, які були в олімпійській трійці в Токіо. Звичайно, коли ти виграєш у інших спортсменів, це приємно, а коли ти виграєш у сильних спортсменів, це вже зовсім інші відчуття. Одразу є розуміння, що ти взагалі кращий і можеш перемогти всіх.

На цих змаганнях ми були справжньою командою, яка об’єдналась і цілеспрямовано йшла до перемоги. До того ж це був відбірковий етап до Олімпійських ігор, тому ми хотіли цієї перемоги, бо, звичайно, хочемо потрапити і на Олімпіаду.

«Спортсмени росії та білорусі живуть своїм звичним життям, тренуються в уцілілих комплексах… У них ніхто нічого не забирав, а у нас забрали життя. У нас зруйнували мрії та плани»

Які особистісні трансформації відбулись з вами за період великої війни?

Стала більш терплячою. Те, що могло раніше мене внутрішньо зламати, зараз викликає вже інші відчуття. Довелось багато до чого адаптуватись, це зробило мене сильнішою.

Після 24 лютого питання «Якою мовою спілкуватись з сином» взагалі не стояло, тому що не хочу, щоб моя дитина знала цю мову. Мене обурюють люди, які продовжують слухати російську музику, дивитись російські фільми та серіали. Вже майже два роки триває повномасштабна війна, а вони своїми прослуховуваннями та переглядами спонсорують агресора… Я ніколи цього не зрозумію.

Як повномасштабне вторгнення впливає на розвиток українського спорту? Як гадаєте, яким буде спорт після війни?

Зараз спорт в Україні трохи в стані занепаду. Особливо дитячий спорт, він зараз дуже страждає. Адже раніше у нас майже щодня були дитячі змагання в різних містах України, а зараз їх немає, бо міста та спортивні комплекси зруйновано, а деякі діти виїхали за кордон.

Тому, я сподіваюсь, що коли війна закінчиться, люди повернуться, батьки будуть віддавати своїх дітей на різні секції, спортивна інфраструктура відбудовуватиметься і український спорт процвітатиме. Тоді ми вже будемо в зовсім іншій країні, все буде прогресувати.