"Треба присвоїти собі нову мову, як актор присвоює собі світогляд іншого персонажу": Катерина Кістень про ставлення до суржику, вплив мови на акторську діяльність та новий фільм "Лишайся онлайн"

У межах проєкту «Плюсуй українську» 1+1 media ділиться історією Катерини Кістень, української акторки театру та кіно. У спеціальному інтерв’ю Катерина розповіла про українську мову в її житті, ставлення до суржику та причини, чому до 2014 року творці кінопродуктів здебільшого запрошували російських акторів. Окрім цього, акторка поділилась, як проходили знімання в художньому фільмі формату скрінлайф про війну «Лишайся онлайн», прем’єра якого відбудеться вже 28 березня в усіх кінотеатрах країни.

Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами запустили проєкт «Плюсуй українську», спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом «Єдині».

Розкажіть про українську мову у вашому житті. В якому мовному середовищі ви зростали? Чи спілкувались українською з самого дитинства?

Українська мова в моєму житті зʼявилася доволі пізно. Я – корінна киянка, зростала на Печерську. Двір, де пройшло дитинство, школа (середня та музична), танці, училище культури, театральний (тоді ще інститут), куди я вступила саме на російський курс (обираючи не через мову, а тому, що педагоги там були круті) – все звучало російською. В сімʼї так само. Мій батько родом з українськомовного середовища і мовою володіє прекрасно. Каже, що співав мені українські колискові. Але, оскільки ніхто з найближчих та найрідніших не розмовляв українською, тож не було такої звички. Та й потреби нагальної не було, бо навкруги – все російською. Але культурною російською, інтелігентною, літературною.  

Мова входила в мене крізь призму мистецтва, тож, очевидно, що я була закохана у її багатогранність та красномовність. І тепер саме це не дозволяє мені її зрадити й кенселити. Коли чула з чиїхось вуст українську – завжди відчувала ніби якийсь сором. Досі не розумію, звідки те пішло… Чомусь здавалося, що ця людина «з села», «недалека», «не дуже освічена»... Страшенно соромно за це, але, на жаль, так дійсно було. Думаю, це тому, що, по-перше, чути українську мову було рідкістю і це звучало екзотично. По-друге, так зазвичай розмовляли люди із заходу України, тож найчастіше це був специфічний, «дивакуватий» для мого слуху діалект. Або, по-третє, так могла говорити людина, яка дійсно не дуже освічена і спілкується жахливим  суржиком. І ось тут – пастка!

«Мова – ніби стрімкий потік, що завжди знаходить шлях між скелями. Бо вона жива, вона адаптовується та самовиражається в унікальному нашому звучанні»

Розкажіть про свій перехід на українську мову. Як і коли відбувався цей процес? Що вам допомогло в цьому?

Мій перехід на українську мову був дивний, він наче проник в життя непомітно. Памʼятаю, що вечірня казочка, яка з дитинства бажала нашій радості заснути («Спи, моя радость, усни») змінилася на «Тиху вже годинку… Соньку-дрімку». Потім телебачення та деякі медіа час від часу переходили на державну і фонили з динаміків впродовж дня. Звісно, розкішний період конкурсу «Червона рута» з улюбленими хітами. Тоді я все ще не говорила українською в житті, це не був мій свідомий вибір, але підсвідомо вже вивчала її.  

А потім відбувся квантовий стрибок, коли я вийшла на велику сцену Молодого театру. Це зобовʼязувало бути на відповідному рівні. Тому почала активно практикувати українську. Чесно кажучи, перші спроби грати викликали у мене страшенне відторгнення. Не від мови! А від себе, яка промовляє… Не вдавалося  відчути себе в цьому справжньою… А що може бути гіршого для актора, що сам собі не вірить?! Тоді я дуже страждала, слухаючи себе таку неприродну. Памʼятаю, що один з колег сказав, що я українською розмовляю, наче іноземка. І, до речі, тоді я чомусь від цього відштовхнулася і почала ловити кайф, як «іноземка», що оригінально звучить. А чому ні? Ми всі автори свого життя і всі точно унікальні. Немає середньостатистичної мови, є ми, які говоримо, і ми різні. Тож крок за кроком, день за днем я шліфувала мову на слух. Рухалася в бік того звучання, яке мені подобалося. Знайшла власну манеру. І розширювала словниковий запас. Оскільки, знову ж таки, вчилася на якісних художніх текстах, то й приємно було здобувати освіту саме таким методом. 

Наразі намагаюся переходити ще й на англійську мову. Практикую її, бо вона у мене на сьогодні основний спосіб комунікації. Тому чудово розумію, якою скутою та недорозвиненою себе почуваєш, коли потрібно втиснути весь свій життєвий багатоемоційний та інтелектуальний досвід в такий, ще обмежений, словничок незнайомої мови. Але! Мова – ніби стрімкий потік, що завжди знаходить шлях між скелями. Бо вона жива, вона адаптується та самовиражається в унікальному нашому звучанні. Ми стаємо авторами цього міксу досвіду та набутого. Це така цікава палітра, яка насправді мені подобається! І не соромно, поки вона влаштовується в новому середовищі. Головне – слідкувати, аби вона вчилася у гарних вчителів, тобто на хороших текстах та відбірній вимові. Треба наслідувати найкращі відібрані зразки. Не боятися спочатку бути папугою, бо ні в кого не виходить з першого дубля. Мені, до речі, завжди дуже допомагало спершу попереджувати співрозмовника: «Вибачте заздалегідь, якщо десь помилюся! Я ще не чарівник, а лише навчаюся». Повірте, це знімає відповідальність та напругу, яка через стрес нас блокує спробувати. Не соромтеся робити спроби! Соромтеся не робити їх!

«Треба присвоїти собі нову мову, як актор присвоює собі світогляд іншого персонажу»

Фото: Tanya Zemlianskaya

Багато людей при переході з російської мови на українську стикаються зі суржиком. Як гадаєте, що з цим робити? Чи варто соромитись цього, чи суржик – це абсолютно нормальне явище?

Сприймати суржик для мене важко, але це природно – не вміти одразу на 100% перейти на українську мову. Адже ми не просто говоримо словами, не лише наш рот видає звуки, а весь наш життєвий досвід висловлюється. Ми вібруємо всім  комплектом відчуттів одразу. І тут мають зійтися в одній тональності думка, емоція, інтонація, підтекст, контекст... В цьому й складність! Тому мало просто вчити граматику чи артикулювати літери – треба присвоїти собі нову мову, як актор присвоює собі світогляд іншого персонажу. І коли воно стає єдиним цілим, тоді нам комфортно. А поки ми в затісному костюмі, нам важко рухатися, одне уповільнює інше, хочеться злиняти, сказати зручніше та звичніше, тобто по-старому. Але тут головне не схибити та не дати собі розслабитися, умовляючи, що в принципі й так зійде. Не зійде! Не допускайте цього, благаю. Вдосконалюйте мову! Бо це ж естафета наступним поколінням. Памʼятаєте гру «Зіпсований телефон»? Це якраз воно! Не робіть цей дзвінок у вічність!

Фото: Tanya Zemlianskaya

Як побороти страх свого голосу, коли людина починає говорити іншою мовою? Що можете порадити?

Читайте українською хороші книжки. Це одразу прищеплює вміння говорити й думати красиво. І обовʼязково читайте вголос! Намагайтеся це робити з душею, вкладайте емоції. Хай вони фарбують вашу мову у всю палітру найбагатших відтінків ваших настроїв та контекстів. Тоді вона втілюється. Тоді ви вже не перекладаєте в голові, а вона стає вашою сутністю. Ви починаєте нею думати, відчувати, жартувати, дихати та по-справжньому любити. І тоді це назавжди!

А ще дуже класно записувати аудіокнижки! Кожен може це робити в домашніх умовах. Просто надиктовуйте звукові повідомлення та прослуховуйте їх. Це класний та корисний досвід – чути себе з боку. Головне – чути багато разів та у різних спробах. Так ви звикаєте до власного звучання та починаєте самі його корегувати у бік того, як вам подобається. Бавтеся в цьому. Експериментуйте. Самовиражайтеся. Тут для вас немає обмежень! А ще, хто знає, можливо ви знайдете себе у творчій професії або запустите новий аудіопроєкт?

«Цей фільм – вдала спроба помістити глядача саме в той момент, коли стається подія, та змусити його відрефлексувати, не даючи змоги відійти на перекур»

Зовсім скоро в українських кінотеатрах відбудеться прем’єра художнього фільму «Лишайся онлайн», в якому ви зіграли одну з головних ролей. Ця кінострічка знята у форматі, унікальному для українського глядача, — скрінлайф. Розкажіть детальніше про цей проєкт та чим особливий його формат? 

Це особливий фільм. Гадаю, головна його сила в новому унікальному жанрі зйомки – скрінлайф. Постійно порівнюю це з окулярами віртуальної реальності – як вдягнув їх на початку, і тебе просто всмоктало в події, ти стаєш їхнім безпосереднім учасником, наче сам граєш в цьому кіно. Хоча ні, навіть не так! Воно не схоже на гру, бо це документальна реальність, що розгортається в реальному часі. Все, що трапляється, стає незворотним. Від цієї безпорадності я просто ридала, перебуваючи в деяких сценах. Цей фільм – вдала спроба помістити глядача саме в той момент, коли стається подія, та змусити його відрефлексувати, не даючи змоги відійти на перекур. Неймовірна швидкість думок, реакцій, рішень, рефлексій в одну хвилину часу. Правдиво. Чесно. Навдивовижу. І дуже спірно! Це важливо. Бо мене досі не відпускає. Чи мала право героїня так вчинити? Чи був у неї інший вибір? Хто саме несе відповідальність за наслідки? Складно відповісти… Може комусь із вас вдасться?

Фото: Tanya Zemlianskaya

«Лишайся онлайн» – ваша перша кінострічка після повномасштабного вторгнення. За її сюжетом, ви – мати російського окупанта з Бучі, яка спілкується у російській соціальній мережі. Поділіться, як відбувались зйомки фільму? Як вдалось вам вжитись в таку незвичайну роль? На що чекати глядачам?

Чесно кажучи, мого досвіду не вистачило зіграти цю роль так, як це є сьогодні насправді… Дивно, я завжди була впевнена, що в кожній людині є все, і актор, як алхімік, бере з полиці потрібні есенції та змішує у різних пропорціях. Але ні… У моїй аптечці цих інгредієнтів не знайшлося. Те, що говорять ці жінки, матері окупантів… Як і в який момент вони це промовляють… Мами синам… У мене не вкладається в жодну формулу. Цього просто немає у прошивці моєї свідомості. Це просто якась маячня. Треба дійсно збожеволіти, аби сказати щось з їхніх цитат, яких ми вже наслухалися. Зʼїхати з глузду, потім наче «прийти до тями», ляпнути й знову зʼїхати, бо логіки, емпатії немає. Про душу взагалі промовчу… Там серця немає в жодному слові. Воно наче з отруєного алкогольними парами мозку. Тож я грала на доступних мені обертонах, але це далеко до їхнього «ідеалу». Вони неперевершені.

Щодо самих зйомок, то це цікава історія для мемуарів. Але, якщо коротко, то тоді я вже була у Швеції та знімала свій епізод на власний телефон. Це було можливо, бо фільм у форматі онлайн. Але локацію задрипаної квартири російської «глубинки» з їхніми блакитними стінами та занепадом на полицях у витонченому інтерʼєрі шведських садиб було нереально знайти. Білі стіни, елегантні меблі, артистичні картини залишали нас без локації. Час спливав. Я ризикувала втратити роль. Нишпорила по острову Готланд (де саме і відбулися потім мої зйомки) та панічно й протизаконно заглядала у вікна дивних споруд, аби щось знайти. І удача! На старій закинутій фабриці з пошиття речей на нас чекала маленька задрипана кухонька, де ми з радістю розвісили всі наші розтягнуті панчохи, зліплені макарони й тушкованку, пляшки самогону, навіть мухи злетілися бути нашими глядачами та часом залітати в кадр. За вікном було літо. Засмаглі шведи в панамах безтурботно їли морозиво, а в нашій тісній комірці ревіла повітряна тривога та неслася жорстка лайка зі словами, що запікали на постпродакшн… Сюр.

До подій 2014 року творці кінопродуктів для своїх серіалів і фільмів зазвичай могли віддавати перевагу російським акторам. Як гадаєте, чому продюсери запрошували російських акторів і не звертали увагу на українських талантів?

Звісно, що важливою причиною було саме фінансування. Замовниками продукту були росіяни. А хто платить, той і замовляє музику, як відомо. Але через спостереження за російськими акторами на майданчику (не всіма, бо, на щастя, ще є винятки) та ставленням до них приймаючої (нашої) команди можу сказати наступне: вони настільки впевнені у своїй «исключительности», що у них навіть сумнівів не закрадається. Наче воно їм бирочкою на лобі при народженні налипає, і це «по умолчанию» проїзний квиток на все життя. Навіть розмова в них починається з цієї претензії на поклоніння. Розумна інтелігентна людина просто безсила проти такої грубої навали тупості та зарозумілості, бо рефлекторно сприймає цю різкість за впевненість у правоті й автоматично починає сумніватися у своїй... А як же інакше? Це ж природно. Бо, як не впевнений, ніколи не почнеш з непідкріплених нічим обвинувачень. А ми бачимо, якою «правдивою» вони роблять брехню. Жахливо вражаюче.

Так само і в кіно. Навіть думка чомусь не закрадалася, що замість них може хтось інший. Поплакав собі в подушку над несправедливістю карʼєри та й все… Памʼятаю, що навіть компліменти від глядачів, які, порівнюючи, надавали перевагу українським виконавцям, якось проходили повз вуха, не зароджуючи бажання щось змінити. Наче всі ми бачили правду, але не вірили своїм очам. Дивина, та й годі…

«Ізолюватися від російського контенту – це рішучий крок, це свідома насильницька дія»

Фото: Tanya Zemlianskaya

Як донести людям, що споживання російськомовного контенту (кіно, музики, програм тощо) впливає на хід війни в України? Чому важливо ізолюватися від росії й тут?

Ми складаємося з того, що ми споживаємо. Це на молекулярному рівні змінює нашу природу. Ми – те, що ми їмо. Те, як воно в нас перетравлюється, і що потім з нас виходить – це й забруднює або прикрашає навколишнє середовище. Вибачте за фізіологічний приклад. Але цей процес незворотній і при цьому доволі непомітний для нас самих. Тому й підступний. Ми маємо контролювати, що вживаємо.

А ізолюватися від російського контенту – це рішучий крок, це свідома насильницька дія. Бо якщо не кинути звичку, вона швидко вмовляє повернутися до неї знову. Повертатися потрохи й з новим поглядом можна, навіть потрібно, аби переосмислити, прочитати в новому контексті, але лише через деякий час, коли залежність зникає. Така залежність від російського контенту існує в усьому світі. І для інших країн все одно наша біда – лише наша. Вони співчувають, але здалеку, не напружуючи себе кардинальними змінами. Тож саме ми зараз повертаємо потяг на великій швидкості, переводячи історію на інші рейки.

Які автори й твори української літератури вас надихають? Що можете порадити почитати?

Леся Українка, Ліна Костенко, Сергій Жадан, Катерина Калитко, Галина Крук… Це просто я зараз на поезії зациклена