"Мені здається, що за час війни всі ми подорослішали років на 10", — Владислава Алексіїва, українська плавчиня-синхроністка

Пригадайте ранок 24 лютого. За яких обставин ви дізнались про початок повномасштабного вторгнення? Якими були ваші перші дії?

Я родом з Харкова, тому з перших днів відчула повномасштабну війну на собі. 24 лютого, коли все почалося, я з сім’єю спала, як, думаю, і більшість людей. Першою прокинулась моя сестра, почала бігати по квартирі, кричати, що десь щось вибухнуло. Ми спочатку не зрозуміли, про що вона, подумали, можливо, це жарт або просто феєрверк.

Оскільки ми живемо на 11-му поверсі, нам було добре видно Північну Салтівку, яку, як всі знають, дуже сильно обстрілювали. І ми могли чітко бачити, як щось яскраво-помаранчеве вибухає. Це було дуже часто й гучно. Потім над нами ще пролетів військовий літак, після чого тато сказав збирати речі. 

Через 2 дні ми повинні були з командою їхати у Туреччину, тому всі валізи у нас були з літніми речами. Ми взяли ці літні речі та поїхали з батьками невідомо куди. Вже потім, через декілька днів, президент нашої федерації Ігор Лисов організував все так, щоб ми й уся збірна України могла виїхати до Італії та продовжувати там тренуватися.

Взяла з собою найдорожче – олімпійську медаль.

З Харкова ви евакуювалися до Італії. Розкажіть, як ця країна прийняла вас? Чи відчули ви підтримку?

Ми мали кілька варіантів, куди можна було б поїхати. У нас тренерка запитувала, куди б ми хотіли, і разом якось обрали Італію, тому що ми дуже добре спілкуємось з дівчатами з італійської збірної. До того ж ця країна була якось більше до душі, тому ми й поїхали туди.

Коли ми приїхали, у нас нічого з собою не було, зі спортивних речей тільки шорти й майки, а ще я взяла з собою найдорожче – олімпійську медаль. Тоді дівчата нам дали все необхідне екіпірування, окуляри, шапочки, навіть якийсь одяг, щоб ми могли в чомусь ходити. Ми дуже вдячні дівчатам з Італії за все. Навіть зараз, коли ми зустрічаємось під час змагань, вони питають, чи все в нас добре.

Від усіх спогадів, які залишились з Харкова, віє теплом та затишком.

Розкажіть про своє рідне місто. Можливо, в Харкові було якесь особливе місце для вас? Які спогади у вас залишились?

Від усіх спогадів, які залишились з Харкова, віє теплом та затишком. Я сама харків’янка, народилась і жила там понад 20 років. Наприклад, до великої війни я в Києві була лише 2-3 рази, коли кликали на нагородження. Більше якось не їздила до столиці, тому весь час проводила у Харкові. Все подобалось і все влаштовувало. Особливо після Олімпіади життя стало, якщо можна так сказати, ідеальним. І ті пів року до повномасштабного вторгнення рф були просто неймовірними. Люблю дуже багато місць Харкова, з якими є класні, теплі та приємні спогади.

Що допомагає вам не опускати руки та продовжувати змагатись в нових реаліях?

Звісно, коли у мене змагання за кордоном, а вся моя родина й чоловік знаходяться в Україні, то я дуже за всіх переживаю, постійно оновлюю новини, тримаю з усіма зв’язок. Але все одно треба зосереджуватись на змаганнях, відклавши телефон у бік.

Колись тренерка сказала нам: «Ми тренуємось, змагаємось і виступаємо, бо у нас зараз теж є певна мета – ми маємо показати, що українські спортсмени сильні, навіть коли у нашій країні війна». Такі слова допомагають не здаватись.

Від початку повномасштабного вторгнення вам вдалося принести країні багато перемог та завоювати велику кількість медалей. Як відчуваються отримані перемоги? 

Гордість за те, що ми змагаємось саме за Україну та приносимо нашій країні медалі, була завжди. З початком війни вона зросла, особливо, коли це перше місце і всі чують гімн України, то іноді пробирає аж до сліз. 

Можливо, завойована медаль не сильно наблизить нас до перемоги на фронті, тому що ми ж не воюємо, ми просто завойовуємо медалі, але таким чином у світі про Україну дізнаються більше. Ми показуємо, що, коли в країні продовжується війна, наші спортсмени теж борються на спортивній арені та завойовують медалі. І таким чином привертаємо до себе увагу, що зараз є дуже важливим, бо все менше й менше людей згадують взагалі, що у нас війна. 

До того ж усі українські спортсмени, яких я знаю, намагаються щось сказати чи показати, роблять якісь акції, протести, просять підписати петиції чи декларації. Усі щось викладають в соціальні мережі, дають численні інтерв’ю іноземним ЗМІ, активно обговорюють цю тему. росіяни та білоруси підтримують війну, вбивають український народ, зокрема наших спортсменів. І як вони можуть потім стояти чи змагатися поруч з нами?! Для мене це щось неймовірне, що навіть не можна уявити. 

Мені здається, що за час війни всі ми подорослішали років на 10.

Які особистісні трансформації з вами відбулись? Як ви змінились за час великої війни? З якими викликами зіткнулись?

На початку війни, переїхавши до Італії, всі ми щодня плакали після тренування, нам нічого не хотілося, ми не розуміли, для чого взагалі тренуємось. Постійно були сльози та істерики. Потім вже трохи вдалось адаптуватись, бути менш емоційною.

Ще багато часу ми проводили без батьків, живучи в Італії. До цього майже весь час були разом, тому ми подорослішали. Хоча, мені здається, що за час війни всі ми подорослішали років на 10.

Щодо професійних змін, то змагання проходять так, як і проходили до початку вторгнення. Трохи зазнала змін сама підготовка до змагань. Коли тренуєшся в Україні, буває набагато менше часу для підготовки. Коли були відключення світла, то у нас не було музики, вода в басейні була льодяна, на вулиці холодно, в душі також немає гарячої води, і ти весь день ходиш ніби бурулька. Це тоді був найбільший виклик для всіх нас.

Яким є спорт в умовах війни? На вашу думку, як вторгнення вплине на подальший розвиток українського спорту?

Як він може розвиватись, коли багато спортивних комплексів країни зруйновано?! Як може плавання розвиватись без басейну, а художня гімнастика – без залів?!

Багато чого знищено, але відкриваються нові клуби, куди набирають дітей. І це говорить про те, що всі налаштовані на те, щоб український спорт все ж таки розвивався.

Треба розуміти, що на спорт в нашій країні вторгнення вплинуло негативно. Коли відбудують всі спортивні комплекси, тоді стане видно, буде у нас спорт розвиватись чи ні. Це все залежить від нашої держави. Коли закінчиться війна, треба буде все відновлювати, але, думаю, спортивні об’єкти будуть не на першому місці в списку того, що треба відбудувати. Однак, попри це, дуже хочеться, щоб спорт в нашій країні розвивався краще, ніж це було до війни.

Після нашої Перемоги хочеться розвивати спорт у нашій країні.

Що мрієте зробити після нашої Перемоги? Яким уявляєте цей день?

Скажу чесно, важко уявити цей день. Бо ніхто гадки не мав, коли війна почнеться, і так само не можна сказати, як і коли вона закінчиться. Але хотілось би зібратися усією родиною, посидіти і поговорити разом. Поки не дуже можу уявити цей день, але вірю, що він колись все ж таки настане.

Після нашої Перемоги хочеться розвивати спорт у нашій країні, тому що синхронне плавання під час війни дуже поникло, багато басейнів зруйновано. Хочеться, щоб у нас було як в Іспанії чи Франції, де у кожному місті по 20 клубів синхронного плавання, де є конкуренція і важкий відбір до збірної. Це набагато краще для професійного спорту, коли обирають найкращих і є з ким поборотись за місце під сонцем. У нас зараз, на жаль, такого немає, але дуже хочеться, щоб було.